logonew2

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР ІСЛАМОЗНАВСТВА

Туреччина в Балто-Чорноморському регіоні: минуле й майбутнє

TlPmycK3aPfw6nm1mfVWrj1zKggC5CM5CsHKyN8o

Якщо звертаються до балто-чорноморської тематики звичайно говорять про конференцію 1919 р. коли Україна й балтійські країни підписали угоду про створення Балто-Чорноморського союзу. Або концепції Міжмор’я Пілсудського, Гедройца-Мірошевського, білоруський проект «Нова Річ Посполита».

Однак у такому випадку формується певний політико-територіальний дисбаланс, зміщений у бік країн Балтики. Поруч з цим можна погодитися з Юрієм Липою й розглянути як потенційних учасників балто-чорноморських комунікацій не тільки Україну, але й інші (крім РФ) причорноморські країни, зокрема Туреччину.

За останню чверть століття Турецька республіка (далі ТР) істотно підвищила свою зовнішньополітичну активність. Традиційно її основні вектори спрямовані на Близький Схід, Балкани, Центральну Азію і Кавказ. Вплив офіційної Анкари чітко проявляється у всіх найбільш важливих військово-політичних і соціально-економічних процесах, що відбуваються в цих регіонах. Разом з тим Крим як важлива складова Балкано-Кавказької дуги в найближчій і середньостроковій перспективі залишиться в зоні підвищеної уваги не лише України, а й інших держав, в тому числі тих, що входять до складу Північноатлантичного альянсу і Євросоюзу. Додатковим фактором, який ускладнює проблему Криму і Причорномор'я в цілому, є триваюча російська окупація півострова. Військово-економічний та етнокультурний потенціал ТР на тлі інтегрованості в НАТО і причорноморські справи (кримськотатарське питання тощо) може мати серйозний вплив на майбутнє всього Балто-Чорноморського простору. В описаних умовах значний інтерес становлять об’єктивні оцінки наслідків реалізації регіональної стратегії Анкари.

В історичному плані зовнішню політику ТР доцільно розділити на три етапи. Перший – з початку 1920-х до другої половини 1940-х років, другий – із середини 1940-х років до кінця 1980-х/початку 1990-х років і третій – з початку 1990-х років до теперішнього часу .

Перший етап умовно можна позначити як період «внутрішньої інтеграції». 1920 рік став черговою точкою біфуркації для турецького етносу. До цього часу відбулася поразка Високої Порти та її союзників у Першій світовій війні. Стамбул втратив контроль над більшістю володінь в Європі, Африці й на Близькому Сході. Столиця й протоки Босфор і Дарданелли (далі протоки) були окуповані військами Антанти. Йшлося про створення на півдні сучасної Туреччини (м. Ізмір та прилеглі райони) зони, підконтрольної Греції, на сході – Вірменії, на південному сході територію навколо м. Діярбакир планувалося передати курдській державі, яку намагалися створити союзники по Антанті. В такій обстановці лише політичний геній майбутнього Кемаля Ататюрка зміг створити нову державу й залишити «внутрішні» території Туреччини під національною владою.

Другий період зовнішньої політики ТР спрямований на інтеграцію до провідних безпекових і політичних об’єднань. Він може бути умовно позначений як «період вимушеної зовнішньої інтеграції», коли Анкара мала грати роль «молодшого» партнера США й Великобританії. В загальноісторичному плані цей період співпадав із формуванням антагоністичного світоустрою, розділеного на соціалістичну і капіталістичну системи, що змагалися в умовах холодної війни. В локальномусульманському - з першим етапом ісламського відродженням. У цей період причорноморська політика ТР будувалася як форпост НАТО в оточенні країн колишнього Варшавського договору.

Третій період - з початку 1990-х років до теперішнього часу можна умовно дефініцювати як «період експансивної зовнішньої інтеграції». На відміну від попереднього, в цей період Туреччина все частіше виступає як суб’єкт світової політики, що веде боротьбу за статус регіонального лідера, а в останні роки за вихід на надрегіональний рівень. З приходом на початку 2000-х до влади в Туреччині поміркованих ісламістів – Партії справедливості та розвитку (ПСР) на чолі з Реджепом Ердоганом, відбувається інсталяція основних елементів концепції неоосманізму до турецької політичної системи. Концепція була розроблена професором Ахметом Давутоглу (в подальшому одним із вищих керівників ТР).

Її сутність складається з 5 основних принципів. Перший - це баланс між свободою і безпекою. Легітимність будь-якого політичного режиму виходить з його здатності забезпечити безпеку і свободу її громадян; ця безпека не повинна досягатися ціною свобод і прав людини в державі. Другий - базується на проведенні політики «нульових проблем з сусідами». Відносини Туреччини з її сусідами сьогодні все більше йдуть по шляху співпраці. Між Туреччиною і сусідніми країнами існує розвивається економічна взаємозалежність. Третій принцип дії - це попереджуюча мирна дипломатія, метою якої є вжиття заходів до виникнення кризової ситуації та досягнення критичного рівня. Четвертий принцип - це прихильність багатовекторній зовнішній політиці. Відносини Туреччини з іншими світовими акторами націлені на те, щоб доповнювати один одного, а не конкурувати. Така політика простежується в турецьких стратегічних відносинах зі США через двосторонні стратегічні зв'язки двох країн і через НАТО. Це включає в себе процес інтеграції в ЄС, проведення скоординованої політики в Євразії, політику добросусідства з Росією та іншими країнами регіону як невід'ємні частини послідовної зовнішньої політики Туреччини, які служать доповненням один до одного. Це означає, що хороші відносини з сусідніми країнами не є альтернативою відносинам з ЄС, а партнерство зі США не суперечить партнерству з Росією. П'ятий принцип грунтується на ритмічної дипломатії, яка прагне забезпечити Туреччини активнішу роль в міжнародних відносинах. Туреччина тут виступає як активний учасник глобального порядку в культурному, економічному, політичному сенсі. Дотримання вищезгаданих принципів відбувається на сучасній політиці Анкари в напрямку підвищеної зовнішньополітичній активності на постоттоманському просторі (одним із важливих елементів якого було Причорномор’е). Про це, зокрема, свідчить статус ТР в міжнародних організаціях, яких вона створювала або до яких вона входила, починаючи з 1990-х років.

Автор: Олександр Аулін.

Олександр Аулін - кандидат філософських наук, президент ГО «Український центр ісламознавства», м. Київ

Громадська Організація "Український центр ісламознавства". | Copyright ©2016-2021
Создание и продвижение сайта Разработка и создание сайта - Сайт ЦентрSite Center